Приклад честі та відданості. Пам’яті Юрія Бодневича
Юрій Павлович Бодневич (позивний «Палич») народився 5 жовтня 1976 року в місті Мелітополі Запорізької області. Він виріс у родині, де пам’ять про військову службу передавалася з покоління в покоління. Його дід був учасником Другої світової війни, дійшов до Берліна, будучи танкістом. Саме цей приклад сформував у Юрія Павловича глибоке відчуття обов’язку перед державою.
У 1994 році закінчив середню школу № 15 міста Мелітополя.
У 1994–1999 роках здобував вищу освіту в Харківському політехнічному університеті, де отримав спеціальність інженера-механіка двигунів внутрішнього згоряння, здійснивши свою дитячу мрію — стати механіком. Закінчив військову кафедру при ХПІ та отримав звання молодшого лейтенанта.
У 1999 році розпочав професійний шлях у «Toyota Сервіс» міста Запоріжжя.
У 2003 році працював механіком на мелітопольському підприємстві «Мелавтотранс».
У 2003 році став батьком єдиного сина Дмитра.
27 лютого 2015 року був призваний до лав Збройних сил України. Служив у 72-й окремій механізованій бригаді на посаді заступника командира 5-ї роти ІІ механізованого батальйону. Брав участь у бойових діях у районах Старогнатівки, Докучаєвська та Авдіївки. За мужність і стійкість був нагороджений відзнакою «Гвардія» та медаллю «За оборону держави». Після демобілізації 29 жовтня 2016 року продовжив військову службу.
У 2020 році уклав контракт із військовою частиною МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ УКРАЇНИ.
Юрій Павлович проходив службу у званні капітана Збройних сил України, обіймаючи посаду командира 1-го танкового взводу 2-ї танкової роти танкового батальйону військової частини. З початку повномасштабного вторгнення захищав Донеччину (Бахмут, Торецьк, Вугледар, Авдіївку). За сумлінну багаторічну службу був нагороджений відзнакою Міністра оборони України «За 10 років служби» (після поранення 2023 року), а також державною нагородою — медаллю «За військову службу Україні» від Президента України.
Під час виконання бойового завдання під Авдіївкою його підрозділ діяв на танках. 11 липня 2023 року ворожий дрон скинув кумулятивний боєприпас на танк, у якому перебував Юрій Павлович із побратимами. Вибух усередині машини забрав життя одного військовослужбовця, а Юрій Павлович зазнав тяжких мінно-вибухових та уламкових поранень. Після складних операцій і тривалого лікування він повернувся до строю.
Наприкінці служби був командирований для підсилення до розвідувального підрозділу піхоти. 7 лютого 2026 року, виконуючи бойове завдання поблизу одного населеного пункту Донецької області, Юрій Павлович разом із напарником здійснював обхід позицій. Поруч розірвався невідомий вибуховий пристрій. Він отримав осколкове поранення, несумісне з життям.
Юрій Павлович залишив по собі приклад мужності, витримки, вірності військовій присязі та безмежної любові до України. Його життєвий шлях — це шлях офіцера, який до останнього залишався відданим Батьківщині, своїм принципам і рідним. Він був неймовірно доброю, сильною та щирою людиною. У найзапекліші моменти війни й під час обстрілів у ньому не згасало відчуття людяності: навіть під вибухами він дарував жінкам квіти, щоб вони не втрачали віри й надії. Допомагав літнім людям, завжди брав відповідальність за підлеглих і першим приймав удар на себе як досвідчений офіцер, зберігаючи життя молодим воїнам. Любив свою родину й сумував за нею.
Найбільше в житті любив воєнні фільми. Міг цитувати їх і завжди казав: «Будемо жити!» — словами капітана Титаренка з фільму «В бій ідуть одні “старики”». Понад усе він мріяв повернутися з війни й жити в маленькому селі, де панують тиша та спокій, у невеликому будинку з пічкою подалі від міста. Ми не змогли втілити його бажання за життя, тому місце поховання в селі Нижня Будаківка було обране невипадково. Сподіваємося, що тут він спочиватиме з миром.
Автор: Бодневич Дмитро Юрійович, син Героя
Устименко Юлія Павлівна, сестра
